Чому так історично склалося, що я "давник"?

Респондент: Ульяновський Василь Іринархович

Інтерв'юер: Зуденкова Катерина

Чому обрали історичний факультет?

Це давня історія з дитинства. В усіх моїх школах я мав неймовірних вчителів. А перша моя вчителька (Любов Григорівна Медведська) була просто геніальною. Вона навчала нас всьому: чудовій каліграфії, театральному мистецтву, народним пісням – чому тільки не навчала, окрім загальнообов’язкових предметів і знань. Для мене це була жива ікона. І от вона першою, як тільки в 4-му класі ми почали вивчати історію, сказала мені малому, що я можу стати хорошим істориком. За тим були інші вподобання, з 8-го класу я цілком розчинився в точних науках, але особливо в генетиці. Генетика проникла в усі молекули мого мозку, залишилося хіба три клітинки історичного спрямування, які відчайдушно боролися. І цю боротьбу підтримали всі чотири неймовірні вчителі історії. Головна з них (Лідія Никандрівна Чайка-Скоропад) мала хорошу бібліотеку й настільки прив’язала мене до історичних книжок, що генетика хоч і залишилася важливим пріоритетом, але мусила поступитися. А ще була музична школа й класична музика, яка також намагалася посунути обох конкуренток… Тут зіграло чітке розуміння, що при відсутності абсолютного слуху можна стати лише технічно гарним музикантом-інтерпретатором і все.

У 9-му класі я натрапив на статтю про загадку «Углицької справи» 1591 р., її автором був ленінградський професор Руслан Григорович Скринніков, світова величина, який в аспірантурі стане моїм науковим керівником (чому і як – іншим разом). Вже на історичному факультеті я чітко знав: лише середньовіччя і ранньомодерна доба – ось, що може бути цікавим, де багато загадок, де треба чимало спеціальних знань, вмінь і постійний детективний пошук. Більш пізні періоди, особливо ж ХХ ст., яке в мої студентські часи було суцільною облудною ідеологією, замішаною на історії КПРС, викликали в мене повне відторгнення, якщо не більше (я дуже нервувався, що треба було витрачати час на ці нісенітниці). Для мене в тогочасному розумінні, займатися середньовіччям, це як бути мікрохірургом, а заідеологізованим ХХ ст. – це ніби чикрижити кінцівки хворим старою пилкою й без наркозу. Й, звісно, я не розумів своїх колег-студентів, котрі обирали спеціалізацію з історії КПРС. Коли ж доводилося вчити ідеологічні дисципліни (історію КПРС, комсомолу, марксо-ленінську філософію, «науковий» атеїзм та інші зайві речі), я з тугою згадував про генетику, де, як я тоді думав, всього цього не було б …

Пам'ятаєте, як сталося так, що пішли саме на нашу кафедру? (Були інші варіанти, які саме? Що підштовхнуло?)

Я не був випускником Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, та й кафедри давньої та нової історії України в ньому за часів мого студентства не було. Тож на кафедру, яка мала назву «Історії УРСР», потім «Історії України» й не була розділена на дві, я прийшов уже в якості викладача. Це був цікавий досвід, бо спочатку довелося викладати загальний курс на романо-германському, радіо-фізичному, хімічному та економічному факультетах. Починаючи там викладання, я думав, що це буде не цікаво, адже дуже загально, без заглиблення в процеси, події, особистості. Але ж ні! До цього часу я із приємністю згадую своїх студентів не істориків. Для них історія України, яка лише почала викладатися як загальна дисципліна на всіх факультетах (нині це все зліквідовано), була екзотикою на тлі своїх спеціальностей. Стільки запитань, вимог проводити екскурсії по Києву, оригінальних пропозицій вирішення природничими методами історичних проблем! Романо-германці писали мені потрясаючі реферати про іноземних подорожніх по Україні в різні часи. Дивно для мене є й те, що увесь час і понині я іноді зустрічаю дорослих людей, яких не впізнаю зовні, але вони якимось дивом впізнають мене й пригадують всі ці наші заняття й походи. Тож я просто хочу вклонитися всім цим вже дорослим людям, у яких власні діти, можливо, вчаться в нашому університеті, що вони так могутньо підтримали мій початковий ентузіазм і дали можливість по максимуму «виливати» інформацію про давню Україну – її світлі, героїчні, й темні та сумні часи!

Хто з викладачів запам'ятався найбільше?

Я навчався на історичному факультеті Державного педагогічного інституту ім. Максима Горького. Звісно, моя орієнтація на давнину програмувала особливий інтерес до викладачів цих дисциплін. Чудово, що всі вони були на перших курсах – це дуже мотивувало активно працювати й щодня відвідувати Історичну бібліотеку в Києво-Печерській Лаврі (на той час студентів до випускного, 5-го курсу, не записували до Академічної бібліотеки). Всі ми були в захваті від курсу історії стародавнього Сходу, Греції й Риму, який читав Микола Федорович Александра. Українське середньовіччя викладав декан факультету Григорій Васильович Січкар, а російське – Валентина Іванівна Самойленко, західноєвропейське – молоденька на той час Валентина Крижанівська. Всі вони були хорошими викладачами. М. Ф. Александра читав лекції з пам’яті, ніколи не приносив жодних записів. У мене була ще дуже талановита викладачка археології Надія Михайлівна Кравченко. Проте, з усіх моїх викладачів не лише знати, запам’ятовувати й відтворювати інформацію, але думати над нею самостійно, аналізувати, висловлювати власні судження вчили лише двоє – Анатолій Фотієвич Трубайчук, який викладав всесвітню історію ХХ ст., та Лідія Валентинівна Таран, яка викладала курс західноєвропейської історіографії. Не хотів би ображати інших моїх викладачів – всі вони вклали частинку себе в кожного з нас. Вони були різні за калібром, тобто рівнем підготовки й талантів, але всіх відрізняла одна риса – добросовісна підготовки до занять, їх курси були системними й відпрацьованими, хоча й, із зрозумілих причин, позбавленими оригінальності й власних напрацювань, проте, вони передавали все найновіше, що можна було отримати в Україні тієї доби.

Який був Ваш улюблений предмет? (Чи викладається він зараз? Якщо ні, то вважаєте його за необхідне повернути?)

Можливо, я когось здивую. Моїм улюбленим предметом була психологія. Це був широкий курс на два семестри. Його читав неймовірний професор – Микола Федотович Ніколенко. Кожна його лекція для мене проминала як одна хвилина, й кожного разу було шкода, що вона закінчується. Усі студенти дуже любили його лекції й поважали професора як особистість. І от він запропонував бажаючим спробувати написати реферати про психологію відомих історичних діячів. Я обрав Бориса Годунова (постать, пов’язана із «Углицькою справою» 1591 р.), бо українських історичних діячів, навіть середньовіччя (а це, переважно, князі), на той час не надто шанували – новітньої літератури практично не було. В моєму архіві й понині зберігається цей реферат. Професор викликав мене до себе на кафедру й я, зелений студент, мав із ним довгу розмову. Добре, що я тоді витримав, бо інакше б перейшов би на психологію (хоча, може, це й не добре, тепер вже немає сенсу про це думати).

Як думаєте, чи еволюціонувала наша кафедра? Стало цікавіше?

Як вже мовилося, я прийшов на ще об’єднану кафедру. Після її роз’єднання на дві, я отримав курси з українського середньовіччя й ранньомодерної доби. Звісно, мені стало не просто цікавіше, але в професійному плані виникла можливість щільного заглиблення в улюблені періоди. А от студентам … Їм довелося вивчати те, чого раніше не вивчали: усі ці білорусько-литовські й українські літописи, Статути, іноземців і т.п. – тобто, самостійно студіювати історичні джерела, які промовляють устами людей тих епох, а не повторювати описову пропідевтику з чужих праць.

Кілька років тому на факультеті відбулася реформа навчальних програм, з’явилися нові курси, нові методи, нові технічні можливості. Тож, на мій погляд, сучасний студент нашої та інших кафедр має такі можливості, які мені у Ваші роки навіть не снилися й не ввижалися. Бо тепер можна слухати онлайн-курси провідних вчених світу, читати літературу різними мовами, вона доступна через інтернет і спеціалізовані сайти, можна все у всьому світі «побачити» через той самий інтернет, сидячи вдома. Втім, я все більше розумію: чим комфортніші умови, тим менше праці й наполегливості. У мене нічого цього не було, доводилося все конспектувати від руки в бібліотеці (навіть ксерокс був недоступним), списувати цілі зошити, готуючись до семінарів, чи курсових (так цілком зіпсувався почерк, даний мені моєю першою вчителькою в ідеальній формі), після занять мчати в Історичну бібліотеку, щоб встигнути замовити книги до того, як їх вихоплять інші (більшість видань була в 1 примірнику), забувати про обід і відпочинок. І попри все, мені це було не просто цікаво, я жив усім цим, це було ніби повітря, без якого життя неможливо взагалі.

Можливо, є якісь цікаві фото зі студентських років (екскурсії, практики)? Бажано додати до файлу!

Ні, фото я принципово не оприлюднюю – нехай вже після мене. Це особисте, хоча фото реально цікаві.

Лише один приклад! Йшлося про археологічну практику після 1-го курсу під Обуховом. Нашу велику Надію Михайлівну підміняв її студент старшого курсу (прізвище пам’ятаю, але не буду називати). Зізнаюся: ініціатором був я. Ми вирішили його розіграти: здерли шматок берести, «зістаріли» її землею й вогнем, я нашкріб на ній якийсь давньоруський напис, неповний задля більшої «достовірності», й сховали це в розкопі, в певний момент найбільш театрально обдарований студент із криками, закочуванням очей і ледь не серцевим нападом «віднайшов» цю, так би мовити, берестяну грамоту. До честі нашого куратора, після детального огляду він виявив фальшивку. Так от, є фото з фіксацією цією обставини. Колись всі бажаючі побачать й, думаю, не лише це фото …

Опишіть найкурйозніший випадок, де вам доводилося давати інтерв'ю/надавати історичну консультацію.

Я зламав ногу. Так трапилося – довго танцював увечері на зледенілій площині й послизнувся, підверну праву ногу (якщо хтось не знає, я дуже люблю танці, притому більше спортивного, надто рухливого характеру). Так от, думав, що просто розтяжка, але нога на ранок сильно опухла. Викликав швидку. Повезли в травматологію. По дорозі лікарі, щоб не нудьгувати, влаштували допит, чим я, власне займаюся в житті. У травмпункті велика черга на рентген і до травматолога. Мої співробітники швидкої, говорячи всім, що це теж доктор (це була часткова правда, бо знали, що я доктор наук, але, звісно, не медицини), провели (хоча фактично ледь не пронесли, бо ступати я вже не міг) до травматолога. Тепер уже йому розповіли про мою спеціалізацію. І почалося. Виявилося, що доктор в душі історик. Про що він тільки мене не розпитував. Черга думала, що він робить мені якщо не операцію, то реанімацію. Я молив, щоб спочатку він подивився рентген й наклав гіпс, а потім розмови…. Він був невблаганний! Все закінчилося добре, але тепер, в разі чого, я волію не говорити, чим займаюся. Таких історій у мене чимало. Все буде в мемуарах, коли університет попросить мене, врешті, йти на відпочинок, і якщо я зможу все написати та встигну їх видати. А якщо ні, тоді є інший варіант (який – нині не скажу).

Чи змінилися студенти з того часу, як Ви самі ще навчалися?

Ви ж знаєте, ще в античних джерелах старші люди вічно нарікають: от в наші часи … Я не буду. Кожні часи дають своїх студентів, бо в кожній новій епосі – нові люди. Так, звісно, головні риси у нас незмінні, але форми самовияву, форми набуття знань, змінний темп загального життя … Як і нині, за моїх часів були надто розумні й працьовиті, просто дуже працьовиті, розумні, але ледачкуваті, нерозумні й ледачі, які взагалі не знали, чому вони на історичному. Все це було завжди й буде … Справа, вочевидь, в мотивації. Я ж можу порівнювати наших, західноєвропейський та американських студентів. Їхня мотивація в тому, що вони платять за своє навчання, а психологія Заходу проста: якщо ти за щось платиш, ти хочеш отримати максимум того, за що платиш – тобто, максимум знань.

Ні, я не за те, щоб наші університети перевели повністю на контрактну форму навчання. І справа, вочевидь, не в цьому, а в рівні свідомості, в свідомому виборі самої професії, сфери знань, в любові до того, чим ти займаєшся, чи хочеш займатися. Я вступив до Інституту в 1975 р. з великим ентузіазмом і бажанням максимально пізнати історичні процеси, мені тоді було це дуже цікаво, я це любив. Минуло 45 років – я й далі все це люблю, навіть більше, бо тепер ти не просто студент, який вчиться за чужими книгами, а сам їх пишеш, мій ентузіазм із кожною новою книгою, кожною архівною знахідкою зростає. І от, все це дозволяє мені залишатися надмірно зацікавленим і закоханим у свою науку істориком. Всім бажаю саме цього, окрім, звісно, чисто людського щастя й любові – саме цю незнищенну, невгасаючу, постійно сильну любов до професії історика!

Гадаю, на нашій кафедрі цим «хворіють» як викладачі, так і студенти. «Хворіймо ж» на історію разом, й тоді навіть коронавірус не буде страшний, бо ми просто про нього забудемо …