Віктор Федорович Колесник
"27 жовтня 2020 року виповнилося б 60 років кандидату історичних наук, доценту кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олегу Івановичу Божку. Тяжка хвороба обірвала його життя на 58 році. Олег Іванович був прекрасним викладачем і науковцем. Його любили і поважали студенти за змістовні лекції, оригінальну подачу матеріалу, властиве йому бажання передати свій досвід і знання мододим колегам. Олег Іванович був визнаним фахівцем з історії України.
Його науковим інтересом була, зокрема, військова історія. Але він мав енциклопедичні знання. Багато років Олег Іванович виконував обовязки вченого секретаря Вченої спеціалізованої ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій з історії України, історіографії та спеціальних історичних дисциплін.Він багато зробив для підготовки фахівців-істориків вищої кваліфікації.
Олег Іванович був надійним колегою і другом, мав високі людські якості. І до сьогодні важко повірити, що Олега Івановича немає з нами.
Вічна пам'ять."
Андрій Іванович Чуткий
"Олег Іванович запам'ятався як дуже вимогливий і прискіпливий вчений секретар (при цьому ще більше був вимогливий до самого себе - мабуть тому й не встиг захистити докторську бо постійно переробляв свої тексти, нагромаджував нові матеріали тощо).
Казали, що якщо вже документи по дисертації пройшли через нього і він дав "добро", то далі все буде ок. Також як людина він пам'ятний дуже активним - постійно "в польоті", з власним почуттям гумору, дуже жвавий."
Шемета Юлія Марківна
"Найцікавіші спогади про Олега Івановича пов’язані з певними не зовсім публічними речами, що стосуються роботи в екзаменаційних комісіях чи підготовки документів до захисту дисертації. Пригадую, що студентами ми його побоювалися, бо він коли сердився, то був дуже емоційним - іскри летіли. Здається, батьки назвали його Олегом тому, що їм так захотілося, безвідносно до якихось історичних осіб. Проте він сам колись зацікавився і з’ясував, що був один святий Олег, а саме - Олег Брянський. Іншого я теж ніби не пригадую, може, ви знаєте?"
Олександр Михайлович Надтока
"Олег Іванович Божко залишився в пам’яті як унікально життєрадісна людина, мав особливе почуття гумору і талант особливих дружніх відносин мабуть з кожним із нас. Після моєї служби в ході російсько-української війни наше спілкування з Олегом Івановичем стало тіснішим. Надавав мені літературу з військової справи, завжди вітав з військовими святами, цікавився артилерійською справою. Любив військову справу, воєнну історію, любив життя... Я пам’ятаю його приємний сміх і жвавість. Царство небесне! Ми пам’ятаємо Вас, друже! І нам Вас бракує! "
Леонід Петрович Могильний
"Олега Івановича Божка вперше довелося побачити як викладача кафедри Давньої та нової історії України, який нам студентам читав частину курсу “Історія України”. Він нам здався, у той час, надто молодим, як на викладача. А коли ми дізналися і про його вік, то здивуванню не було меж. Більш ближче знайомство відбулося лише після мого вступу до аспірантури університету. Про Олега Івановича ходили “легенди” пов’язані з його роботою вченим секретарем спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертації. Мої старші колеги розповідали про надзвичайну вимогливість Олега Івановича щодо оформлення документів на підготовку до захисту дисертації та їх наступної відправки до вченої частини університету. Але всі ті розмови про надзвичайну вимогливість виявилися або справами минулими, або мені просто пощастило. Неодноразово був свідком того, як йому доводилося вислуховувати дорікання за помилки та неуважність дисертантів. Справді робота вченим секретарем, окрім науково-організаційної частини, потребувала міцного здоров’я і стального терпіння. Дехто з аспірантів навіть намагався підстрахуватися підтримкою своїх наукових керівників. Правда цей хід не завжди спрацьовував на користь здобувача. Зовсім іншою людиною Олег Іванович здавався після завершення захистів. Він міг пожартувати, дати гарну пораду, поділитися досвідом – одним словом змінювався до невпізнання. Для мене він залишився у пам’яті світлою і розумною людиною, зі своїми найкращими людськими рисами."
Олексій Григорович Сокирко
"З Олегом Івановичем мені пощастило познайомитися на 2-му курсі університету (це був осінній семестр 1994 р.), коли він вів у нас семінари України за лекційним курсом ранньомодерної історії України, який читав неперевершений професор Леонід Герасимович Мельник. Олег Іванович вражав, а багатьох і просто шокував своєю вимогливістю. На семінарах, не залежно від тематики, ми в першу чергу працювали з текстами джерел. Він носив із собою грубезні збірники документів, випущені в 50-60- роках (мав чудову домашню бібліотеку), й вимагав від нас викладу матеріалу лише з посиланнями на них. Студенти нервували, чимало лінувалося читати, але Олег Іванович був жорстким і невмолимим, привчаючи нас читати й розуміти давні тексти, коментувати їх і скептично оцінювати історіографію. Це була добра школа, якої так часто бракує молодим історикам нині.
Олег Іванович мав прямолінійну вдачу й досить твердий характер, можливо тому більшість студентів його трохи побоювалося. Я теж спершу робів, але оскільки мені було цікаво, я саме збирався займатися історією Гетьманщини, мої виступи на семінарах він помітив і ставлення до мене поступово зробилося доволі прихильним.
На 2-у курсі ми мали обиратися свою остаточну спеціалізацію та профільну кафедру по якій згодом захищати диплом. Я твердо знав, що піду на кафедру давньої та нової історії України, плануючи вивчати військову історію Гетьманщини. Своїм майбутнім керівником я, звісно бачив професора Мельника, який був справжнім живим класиком, котрий до того ж зачарував нас своїми блискучими лекціями. Втім, доля, а точніше випадок розпорядилася інакше.
В день, коли я написав заяву про затвердження теми й наукового керівника своєї роботи й з’явився із нею на кафедрі, професора Мельника не було, натомість був Олег Іванович, з яким ми розговорилися й несподівано з’ясували, що маємо спільне коло наукових інтересів. Звісно, це надто сильно сказано, бо різниця в знаннях, загальній ерудиції та мисленні між мною другокурсником і доцентом була величезною, але нас обох вабила військова історія. Я прийшов уже з готовою темою, яку приблизно рік вивчав самостійно – це була історія найманого війська Лівобережної Гетьманщини (згодом вона стане темою диплому, а ще трохи пізніше – темою кандидатської, а потім і першої моєї монографії). Очевидно, Олегу Івановичу сподобалася моя визначеність і чіткість в цьому питанні, ми розмовляли майже дві години після яких я вийшов з кафедри з новим науковим керівником, який на довгі роки став моїм Вчителем.
Вчитель в університеті – то на все життя. Тут можно безконечно перераховувати, яким премудрощам і тонкощам професії навчив мене Олег Іванович, але насправді цей перелік ніколи не буде повним. Часи змінюються й ми змінюємось разом із ними, тому по прошесті багатьох років усвідомлюєш, що з тобою ділилися не лише знаннями й секретами ремесла, але й частиною чогось більшого й людянішого, що майже незримо передавалося у щоденному спілкуванні. З це я неймовірно вдячний тому випадку, який звів мене з Олегом Івановичем Божком."
Василь Іринархович Ульяновський
"Людина з сонячною посмішкою та шафами книжок
Олег був фанатом книги. Він регулярно їздив на книжковий ринок Петрівки й знав усі новинки, слідкував за планами видавництв і купував, купував, купував книги з різних галузей знань, виписував їх з різних міст і країн. Його помешкання було вщерть заскладоване книгами. При цьому він обов’язково любовно переглядав кожну куплену книгу. Особливою повагою Олега користувалися енциклопедії, й звісно, багатотомні, кожен том яких він очікував з великим нетерпінням. Коли ж стало можливим скачувати книги з інтернету, Олег створив велике зібрання - цілу віртуальні бібліотеку. Я завжди дивувався цьому збиральництву, й запитував, чи скористається він усім цим надбанням? Олег відповідав, що, принаймні, він знатиме, що у нього є все-все-все - раптом, щось буде вкрай потрібно в конкретний момент.
Ще однією пристрастю Олега були словники. Він наполегливо збирав всі можливі словники різних мов, навіть намагався вчити китайську, арабську й інші східні мови, хоча швидко остигав, й полишав це заняття, але словники купував і далі.
Його постійним інтересом була військова історія. Тож я знав, що з будь-якого питання військової історії можна звернутися до нього за інформацією й роз’ясненням. Я ж у нього був «довідником» з церковних питань, частіше практичних, ніж історичних.
З Олегом завжди було легко спілкуватися. Майстер блискавичних епіграм, він як правило був у хорошому гуморі й сипав сентенціями та жартами навсебіч, тож міг розвіяти похмурий настрій будь-кого й за будь-яких обставин.
Його побоювалися аспіранти, особливо в період, коли Олег був вченим секретарем Ради по захисту дисертацій. Дуже прискіпливий, він аналізував не лише кожен документ, але кожне слово й кому в ньому. Іноді було весело спостерігати, як він вимагав показати попередній правлений ним текст та звіряв виправлення в остаточній версії, які в багатьох випадках не були зроблені. Ох, тоді й діставалося аспіранту на горіхи!
В останній рік, в період хвороби Олег сильно змінився. Він став дуже м’яким, сонячно-сонячно усміхненим, навіть ніжним у стосунках з усіма. Це було трохи дивно. В моєму сприйнятті, він ніби позбувався звичних людських рис й набував ангельських. У нього було багато задумів, написаних, але незавершених текстів, ідей, планів на купівлю нових книжок …
Царство Небесне тобі, дорогий друже!
Ми знаємо, що людська душа безсмертна, а в земному житті, яке вона полишає, людина також «живе» далі, допоки її пам’ятають. Пам'ять – професійне завдання істориків. Й ми, колеги Олега Івановича, несемо в собі пам’ять про нього як про дорогу, світлі й освітлену сонячною посмішкою людину..."