Чому так історично склалося, що я "давник"?

Респондент: Сокирко Олексій Григорович

Ітерв'юер: Зуденкова Катерина

Чому обрали історичний факультет?

Власне, іншого вибору для себе я не бачив: історія цікавила мене зі шкільної лави (навіть ще раніше!). Я закінчив школу в 1991 р., щойно розпався Радянський Союз, і за новими правилами, документи можна було подавати одразу до декількох вишів. Але я подав лише на істфак університету Шевченка, бо був абсолютно упевнений в тому, що він найкращий, бо готує викладачів і науковців, а я прагнув займатися саме науковими дослідженнями (були альтернативи: історичний ф-т педагогічного інституту й освітня програма з історії у щойно відкритій тоді Києво-Могилянській академії). Поступити виявилося непросто, я втрапив лише з третього разу, але всі три рази вперто бив в одну точку!

Пам'ятаєте, як сталося так, що пішли саме на нашу кафедру? (Були інші варіанти, які саме? Що підштовхнуло?).

Те, що я піду спеціалізуватися на кафедру давньої та нової історії України вирішив вже власне на першому курсі. Але тоді спеціалізацію обирали й писали курсову роботу вже на першому році навчання, потім її можна було змінити. Мене завжди вабила військова історія, а на першому курсі я, як і багато моїх однокашників, опинилися під магічним впливом історії Стародавнього Сходу, яку блискучо викладав світлої пам’яті професор Олег Прокопович Крижанівський. Бажаючих потрапити під його керівництво було дуже багато, але я вирішив спробувати сили й бодай на один рік зайнятися не українською проблематикою військової історії, а східною – вивченням військової справи стародавнього Єгипту періоду Нового царства. Це була проба сил, втамування цікавості до іншої цивілізації, аби потім все одно повернутися до історії України. Олег Прокопович зголосився керувати мною, я успішно захистив роботу, котра навіть була відзначена комісією, але після цього таки подався на кафедру давньої та нової історії України! Спершу я хотів іти писати диплом до тодішнього завідувача кафедри професора Леоніда Герасимовича Мельника – живого класика, чудового фахівця з історії раннього Нового часу, який спеціалізувався на вивченні Гетьманщини, що мене дуже цікавила. Але мій інтерес саме до військової тематики привів мене до іншого викладача, котрий на довгі роки став моїм науковим керівником – Олега Івановича Божка, під керівництвом якого я захистив диплом, присвячений історії найманих військ Гетьманщини й значною мірою під його керівництвом, згодом написав кандидатську дисертацію. Так що мій вибір був цілком усвідомленим і я ніколи не шкодував про нього.

Хто з викладачів запам'ятався найбільше?

Їх багато. В 1990-ті роки, коли я вчився, факультет стрімко мінявся – ми застали як викладачів «старої гвардії» (професорів Мельника, Крижанівського, Замлинського), так і молоду плеяду, представники якої тільки починали свій науковий шлях і викладацьку кар’єру (доценти Чмихов, Каменецький, Грищенко, Ульяновський, Рубель, Томенко). Як лектори мені найбільше подобалися згадані професори Мельник і Крижанівський. Дуже яскравими були також виклади Василя Іринарховича Ульяновського – читаючи в нас курс польсько-литовської доби, він саме готував свою докторську дисертацію. Надзвичайно цікавими й важливими були семінари з історії Росії, які вів В’ячеслав Михайлович Мордвінцев, тоді ще кандидат наук, - багато чого з його методи я, ставши викладачем, почерпнув і для себе. Тоді щойно почала розповсюджуватися практика т.зв. «гостьових курсів» - тобто, коли якогось відомого дослідника запрошували викладати на рік-два авторський курс. Незабутні спогади від такої практики лишили лекції відомого русиста Олексія Петровича Толочка, та фахівця з політичної теорії та історії Володимира Івановича Полохала. Ще однією новацією було запровадження факультативних професорських семінарів, які спершу вели зарубіжні науковці. Я відвідував кілька років поспіль семінар видатного українського історика й сходознавця професора Гарвардського університету Омеляна Йосиповича Пріцака та професора Ратгерського університету Тараса Григоровича Гунчака. Кількома роками пізніше почав працювати семінар професора Ульяновського й на нашій кафедрі, активним учасником якого я був навіть тоді, коли вже завершив університет, вступив в аспірантуру й почав викладати.

Який був Ваш улюблений предмет? (Чи викладається він зараз? Якщо ні, то вважаєте його за необхідне повернути?)

Таких предметів було доволі багато й особливо мене цікавили спецкурси, що викладалися по нашій кафедрі – моя група була дуже маленькою, але це давало можливість викладачам приділити увагу кожному з нас. Крім того, за тодішньою програмою, в нас було досить багато предметів з філософських і філологічних дисциплін, котрі викладали дуже ерудовані й цікаві викладачі. Я ввжажаю, що для розвитку історика-дослідника, та й просто інтелектуала, ці курси були надзвичайно важливою огранкою інтелекту, формували вміння мислити системно й організовано, аналізувати й категоризувати проблеми. Без філології та історії літератури немислима робота історика з джерелами, ми просто не здатні проникнути в їхню сутність, якщо не орієнтуємось в історії літературних канонів, розвитку мови тощо. Нині переважна більшість цих курсів у нас не читаються й я вважаю це суттєвою втратою.

Як думаєте, чи еволюціонувала наша кафедра? Стало цікавіше?

Наша кафедра змінювалася завжди. Дуже цікаво стало працювати, коли з’явилася можливість пропонувати свої курси, почали формуватися нові освітні програми й спеціалізації й все це відтепер залежить від факультету й університету, а не міністерства, як було раніше. Ми більше орієнтовані на зміну інтересів до історичного минулого, це пов’язано із зміною суспільства, новими поколіннями студентів, що приходять до нас, і це цілком нормально. Однак, я вважаю, що попри всі зміни, які пов’язані із часовою кон’юнктурою (вони природні й неминучі), в структурі викладання мають залишатися предмети, котрі формують не лише ерудицію, але й вміння аналізувати й генерувати нові знання про минуле, тобто курси, що творять аналітика, науковця, інтелектуала. Цим освіта класичного університету відрізняється від прикладної – педагогічної, наприклад.

Унікальне фото зі студентських років нашого респондента!

Опишіть найкурйозніший випадок, де вам доводилося давати інтерв'ю/надавати історичну консультацію.

Свого часу, декілька разів мені доводилося викладати історичні предмети в Інституті журналістики нашого університету. Дуже запам’ятався курс «Актуальні проблеми української історії в сучасних ЗМІ»: тоді ми з майбутніми журналістами й редакторами цілий семестр готували випуски трьох українських газет минулого –«Зорі галицької», «Свободи» та «Ради» - але вони мали бути б присвячені теперішньому контенту. Виходило так, ніби редакція засилала своїх кореспондентів у наш час і готувала спецвипуск свого видання з майбутнього. За збігом обставин, це був початок Революції гідності – осінь 2013 р., уявіть, як було цікаво!

Чи змінилися студенти з того часу, як Ви самі ще навчалися?

Студенти змінюються повсякчас і це прекрасно! Якщо брати середній рівень наших вступників, у порівнянні з часами мого навчання, то він якщо не виріс істотно в якісному плані, то принаймні вирівнявся. Вважаю, що значною мірою на це позитивно вплинула практика вступу за результатами ЗНО. Ну, а емоційно та ціннісно всі покоління студентів все одно дуже різні! Принаймні я відчуваю, що продовжую розуміти аудиторію, молодшу від себе удвічі, а це значить – ще можна працювати! Бо коли починаєш думати, «що студент тепер не той», «всі вони неуки й нездари», це означає швидше за все, що твій ресурс як викладача й наставника вичерпався й просто треба йти.