Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Івана Франка

Дмитро Павличко – це той, хто записав на скрижалi iсторiї перше речення iсторичного Акта проголошення незалежностi України.

Це той, чия пiсня “Два кольори” звучить на всiх континентах свiту, вiд Києва до Парижа, Чикаго й Торонто i аж до неблизької Японiї.

Це той, про кого Олесь Гончар написав у своєму Щоденнику:

“Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Iвана Франка, каменяр нової доби!”

Дмитро Пилипчук

Дмитро Павличко — провідний український поет, перекладач, визначний громадсько-політичний діяч, батько Соломії Павличко.

Поет народився 28 вересня 1929 року, с. Стопчатові на Івано-Франківщині у багатодітній родині.

У 16 років після Коломийської гімназії, одержимий помстою за вбивство брата вбили гестапівцями, Дмитро Васильович зі своїми друзями до УПА долучилися.

Ось так згадує своє перебування в армії поет: «І ось стоїмо ми, 250 осіб, у лісі над Прутом, у наметах, холодно, але нам сказали: "Жодного вогню!" – літаки над нами літали. У скелі з пісковика печеру прокопати потрібно було і тільки там топити, причому суто сухими дровами, щоб диму не було. Щоб грітися, ми збирали хмиз, сухі дерева на друзки кололи...».

За псевдонім собі Павличко обрав «Дорошенко»: «Тому що історію України добре знав. Мені було відомо, хто такий Петро Дорошенко, ким Михайло Дорошенко був, який із Сагайдачним на Москву ходив і разом із поляками бився з татарами. Загалом я вирішив: Дорошенком буду…».

Восени Дмитро Павличко мав би вчитися у школі, у 8 класі, але провчився недовго, оскільки у жовтні його заарештували за звинуваченням у приналежності до УПА.

Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1953).

1964 р. Дмитро Павличко з родиною переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми "Сон" (1965 р.) – у співавторстві з В. Денисенком та "Захар Беркут" (1970 р.)

1989 р. Д. Павличка обирають головою Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Поет є одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України.

Протягом 1990-1994 рр. Павличко є депутатом Верховної Ради, та певний час є послом України в Канаді.

Творчий доробок Дмитра Павличка відомий у близькому і далекому зарубіжжі. Окремими книгами виходили його твори російською, естонською, польською, болгарською, угорською, грузинською та слов'янськими мовами.

Дмитро Павличко – автор однієї з найулюбленіших українських пісень «Два кольори». У одному зі своїх інтерв’ю Дмитро Васильович так описав створення свого славнозвісного вірша: «Це початок 60-х років минулого століття був – ми з Білашем на комсомольському з'їзді сиділи, перший секретар ЦК КПУ Микола Вікторович Підгорний виступав і Драча лаяти почав: мовляв, "Балада про свіжовипрані штани" – не поезія. Я вигукнув: "Миколо Вікторовичу, це велика поезія, а Іван Драч – великий поет!" Зал онімів! Підгорний запитав: "Хто це там так кричить?" Йому відповідають: "Павличко". – "Ах, ну, якщо Павличко, нехай так і буде" – ось як я поводився, але не це важливо, а те, що в залі дівчину я побачив, на плечах якої хустка була – чорна, із червоними трояндами. Одну строфу про червоне і чорне у мене вже у 50-ті роки було написано, але далі робота не рухалася. Я ту строфу забув, сиджу і новий вірш пишу:

Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, – Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками...

Щойно я це написав, Білаша смикнув за рукав: "Сашко, тікаймо із цього з'їзду – для чого він нам здався?". Зима була, сніг глибокий... Ми у Ворзель, у Будинок творчості композиторів вирушили, там ще Георгій Майборода був... Одне слово, першу строфу Сашкові приблизно о 13.00 я віддав, а вже о 16.00 весь текст приніс, а він уже грає! "Це блискуче!" – говорить, і мало не плаче, так через слова переживає:

Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна, І вишите моє життя на ньому...

Але, знаєте, у чому річ? Я пісню, яку ми в УПА співали, згадав:

Прапор червоно-чорний – це наше знамено, Червоне – то кохання, а чорне – пекла дно! Усі дівчата знають пекельні барви ці, Забути їх не можуть, чорти ми лісові! Гей-гу, гей-га – чорти ми лісові!

Глибоке коріння у нашої із Сашком пісні було, і тому оборонятися, відбиватися довелося...»

Приємно було і зустріти живу легенду у стінах «червоного», у День знань 2018 року. Тоді на своїй зустрічі, на якій були присутні й студенти нашої кафедри, Дмитро Васильович, зокрема, наголосив на тому, що Донеччина – споконвіку українська козацька земля, звідки починалася Українська держава.

Підготувала до публікації: Катерина Зуденкова